Не звільняється пам’ять, відлунює знову роками.
Я зітхну... запалю обгорілу свічу,
Помічаю: не замки-твердині, не храми —
Скам’янілий чорнозем — потріскані стіни плачу.
Піднялись, озиваються в десятиліттях,
З долини, аж немов з кам’яної гори
Надійшли. Придивляюсь: Вкраїна, XX століття
І не рік, а криваве клеймо — «33».
С. Олійникова «Стіни плачу»
Голод 1933 року. Нелегко чути спогади тих, кому довелося пережити це страшне лихо. Нелегко ще й тому, що йдеться про наш рідний край, про знайомі, до щему близькі села й хутори, де жили твої друзі й товариші, з якими разом було пережите безмірне горе народного лиха, на власні очі було бачено те, від чого й сьогодні терпне душа.
Як сталося, що без стихії, без засухи, без іноземного нашестя все те могло сподіятись на нашій хлібородній Україні, яка ще недавно була житницею Європи?
«Не було в історії людства катастрофи таких величезних розмірів, яка привернула б таку малу увагу міжнародного світу… Голод був інструментом національної політики більшовиків, вжитим свідомо як останній засіб зломити опір українського селянства проти системи», — писав американський історик Вільям Генрі Чемберлин у своїй книзі «Залізна доба Росії».
Тож дійсна причина голоду була не в посухах і неврожаях — в 1932 р. у нашій місцевості були нормальні погодні умови для вирощування хорошого врожаю. Причина Голодомору в тому, що за наказом «згори», створені в селах комісії разом із представниками району, заходили в кожен двір і забирали не тільки зерно, видане на трудодні, а й те, що селянин виростив на своєму городі — кукурудзяне зерно, просо, квасолю.
Розміри катастрофи впродовж десятиріч уперто замовчувалися. Робилося все, щоб приховати правду, щоб світова громадськість не дізналася про справжні масштаби трагедії, і намуштрована пропаганда діяла небезуспішно: багато людей на Заході так і не могли збагнути, що воно там сталося, у тій екзотичній Україні?
Нині ми знаємо, що то було. Був голод штучно зорганізований, був масовий сталінський геноцид, свідомо спрямований на винищення українського народу, народу, такого ненависного диктатурі, якій всюди вчувався прихований опір. Цей безпрецедентний за своїм катівським розмахом злочин сталінщини завдав Україні найтяжчих втрат, коштував нації мільйони й мільйони життів, у тому числі й материнських, дитячих.
Це була безкровна, нерівна, людоморська війна проти цілого народу, такого працьовитого, мирного й цілком безвинного. Вирішено було голодом виморити його, винищити розбратом, ворожнечею. Вимирали цілі села не будь- як, а за диявольським розрахунком, адже треба було підірвати коріння нації, зруйнувати основи народної моралі, витруїти в душах людяність, сіючи страх, підозри, розпалюючи ненависть і жорстокість.
У світі було більше тридцяти тяжких голодовок... Голод тридцять третього — штучно зорганізований, і найбільше постраждала від нього Україна.
1933 рік. Найчорніший час в історії України. У світі не зафіксовано голоду, подібного тому, що випав на долю однієї з найродючіших і найблагодатніших країн.
Цей стражденний 1933. Україну огорнули чорні крила голоду, сліз... Це крила хижака, які міцно стискали до нестями, до болю, до божевілля. Досі не віриться, що тут — в Україні-житниці — раптово зник хліб, люди залишилися без зернини. І це в урожайний 1932 рік.
Пухли старі та малі, умирали роди та села. Смерть чигала на шляхах, на полі, у хатах. Здавалося, її кістлява рука вдень і вночі не випускає своєї кривавої коси.
Не оминув голод і наш край. До 1932 року у Лизогубовій Слободі налічувалося більше 500 дворів, понад 1500 жителів. За період Голодомору 1932-1933 рр. до 700 жителів села померло від голоду, майже половина дворів спорожніла. Вимирали цілими сім’ями. Старожили Лизогубової Слободи пам’ятають, що під час голоду «від колгоспу спеціально був поставлений чоловік — Михайло Вітер, який хоронив померлих. За це йому була плата — якийсь кілограм зерна».
Народ перестраждав, стерпів люту наругу своїх катів, але в його пам’яті живе й нині прокляття тих, хто збиткувався над його долею і життям. Ще й досі у сни селян приходять ці похмурі тіні, ще й досі кровоточать роз’ятрені серця, болить душа, що звідала горе до краю.
Пізніми осінніми вечорами, коли бабуся вільна від роботи, часто ми розпитуємо: як жили раніше? Що пережили? Вони й розповідають...
Моя сусідка, Головата Ніна Лазарівна, 1930 року народження, була очевидцем того жорстокого лихоліття. Саме від неї я дізналася про ту страшну трагедію — і моторошно стає на душі.
«Згадувати про цей тяжкий злочин, який вчинили Й. Сталін та його соратники над українцями, дуже тяжко. Бо по-іншому голодомор назвати не можна ніяк.
У той час люди стали схожі на тварин… Багато людей умирало, особливо дітей, а матері від горя божеволіли. Виживали найсильніші. Ми їли все і не задумувалися над тим, чи придатне воно для вживання. Їли і траву, і гнилі картоплю та яблука. Збирали жолуді, листя, зілля. Усе сушили, перетирали і пекли з цієї маси коржі. Їли усе, що потрапляло до рук. Бо думка була одна: якнайшвидше наповнити свій шлунок.
У 1932 році урожай був, хліб був, тільки його вивезли. Давали колгоспам тверде завдання „залишити трохи сміття“, а хліб увесь здавався в державу. У 1932 році на один трудодень давали 150 г хліба та по 2 коп. грошей. Річна норма для чоловіків — 85 днів, для жінок — 70. Хто виробляв менше норми, не отримував взагалі нічого. Клуночок на плечах проса або гороху, так гірко зароблений за рік, не міг урятувати сім᾽ю, бо його забирали бригади активістів.
Дуже тяжка була зима. Спочатку поїли собак і котів, умудрялися якось ловити ворон, горобців (голубів уже давно не стало). Почали їсти жом, меляс, а коли і ці „продукти“ скінчилися, кілька разів перекопували городи, щоб знайти мерзлу картоплину. У середині грудня випав сніг, укрив усе. Почався справжній голод, більше й більше зустрічалося на дорозі пухлих людей. Спочатку за розпорядженням голови сільради звозили мертвих на цвинтар і там ховали. Селом їздила підвода, збирала мертвих, а іноді і живих людей, аби іншого разу за ними не повертатися. Сусіди Марія та Варвара ще ледь-ледь дихали — вони їх вже на підводу і на кладовище. Там яма була. Сусіди кажуть: „Та вона дише!“ „Та давайте. Поки довезем до кладовища, то, — каже, — вона і здохне“. Так і закопували. За це тому чоловіку платили по 500 г хліба на день. А потім викопали спільну яму і вкидали в неї небіжчиків без домовини.
Голод — це було щось страшне. Люди ходили пухлі, на ногах утворювалися пухирі, потім шкіра лопала й оголювалося м’ясо.
На нашій вулиці жила одна жінка Галина і в неї була донька Людка. Їй було 10-12 років. Одного разу прийшла до них сусідка та питає: „Галько, а де твоя Люда?“, а та відповіла, що дівчинка поїхала до сестри в Яготин. Але сусідка побачила, що жінка варить м’ясо, а з каструлі виглядає ручка. Тоді вона швидко побігла додому і розказала все чоловікові. Вони пішли до сільської ради. Ту жінку забрали. Більше її ніхто не бачив. Таких випадків у нашому селі було чимало.
Щоправда, влада змилостивилася до сімей, де виховувалися малолітні діти. Так, у нас залишилася корова, яка хоч трохи рятувала від голоду. Її випасали поблизу хати, адже матір постійно наказувала — не гнати далеко, бо вкрадуть і заріжуть, як це зробили із сусідською годувальницею. Уночі корова ночувала у хаті, щоб ніхто не вкрав. Мати вранці, видоївши корову, намагалася поділити молоко таким чином: хто йшов на роботу — тому більше, а хто лишався вдома — тому менше. Бо скільки ж та корова давала молока, коли і її не було чим добре нагодувати?
Недалеко жив і мій дядько. І в них теж була корова. Коли настав узимку зовсім скрутний час, вони зарізали її для двох родин. А від тієї годувальниці, що залишилася в нас, брали молоко через день. Один день дядько годує й забирає молоко, а на другий день — наша черга.
Хатами ходили спеціально створені бригади і робили обшуки. Навіть якщо людина ховала хоч пучок квасолі чи гороху, то ходили із штирхачками і в будинку, і в полі, і в печі — всюди шукали. Баба розповідала, як її найменшого брата посадили на печі на клумачку квасолі і наказали не вставати з нього. Він так і сидів, але чоловік із бригади стягнув дитину до себе, а квасолю забрав. Траплялося так, що навіть дітей із колисок викидали у пошуках крупинок на кашу. Із дівчаток зривали хустки, а потім ті хустки упізнавали під час продажу на базарах.
Зазеленіли дерева навесні 1933 року. Буйно поросли трави, здобрені людськими трупами, ніким не похованими. Люди змінили своє голодне меню на кропиву, лободу та інше. У полі зійшла та вродила пшениця, та не дай, Боже, її зірвати ( за жменю колосків давали 10 років).
Люди почали потроху відгодовуватися, але назавжди зберегли у душі страх. Народ навіть дав назви місяцям голодного року: вересень — роззброєнь, жовтень — худень, листопад — пухлень, грудень — трупень, січень — могилень, лютий — людоїдень.
Зараз, на схилі свого життя, я й досі не можу збагнути того страшного голодомору.»
Пригадують місцеві очевидці Голодомору:
Пантелусь Віра Павлівна, 1927 р.н.: «Краще б вона померла, ніж так мучиться»,- говорили всі, хто заходив до хати і бачив цю дівчинку. «Лежала пухла від голоду; шкіра на ногах полопалася; утворилися рани, що гнили. Батьки ходили на роботу за шматок хліба. А ще, на біду, хтось у хаті-ліпці виколупав дірку з вулиці витяг продукти в торбі. Усе ж до весни всі в сімї вижили».
Матвійок Ганна Пилипівна, 1925 р. н.: «Найбільше запамяталася весна 1933 р.; мені було 8 років. Було, вийдемо з сестрою на подвіря, посідаємо на траву і щипаємо моріжок. Увечері, коли мати повернеться з роботи, варить вечерю: трішки борошняних висівок та потовчене в ступі листя липи і квітки конюшини.
Це була найстрашніша весна, бо саме в цьому році помер батько. Але в інших родинах було ще гірше. У сусідки із семи чоловік вижила лише вона одна».
З появою перших рослин — трави, листя, бруньок — люди перейшли на «зелену» їжу. Але подібне харчування призводило до розладу шлунку, аж до смертних випадків. Далеко не всіх хоронили на кладовищах. Багатьох «прикопували» вдома на городі чи просто кидали тіла метрвих у незасипані ями та, по мірі наповнення, загортали землею. Облік померлих ніхто не проводив, тому досі ми не знаємо скільки людських життів забрав Голодомор.
Про державне насилля, спрямоване на фізичне винищення селянства, також згадував Прокіп Йосипович Погребний, житель с. Нова Оржиця (сусіднє село з Лизогубовою Слободою):
«Я очевидець того, як вмирали від голоду. Колись я читав, що людина може витримати, не ївши хліба, до 30-35 діб. А в нашому селі „викачали“ хліб в січні-лютому 1933 року. До нового врожаю було ще далеко. Люди рятувалися, як могли. Вони були виснажені, ледве рухались, а на роботу треба було йти, бо там ( на полі) раз на день варили, як говорили тоді, „похльобку“ або „кандьор“.
Учився я тоді в 7 класі. Коли приходив зі школи, моя мати вела мене на поле, щоб і мені налили в мисочку „похльобки“. Я брав сапку і допомагав матері полоти буряки, а ввечері виконував домашні завдання. Тепер мені зрозуміло, що мати рятувала мене від голодної смерті. Ми всього „кандьору“ не з’їдали ( хоча і дуже хотілося їсти). Бо ще й дома була менша сестра Віра, їй теж треба було щось їсти.
У мого батька опухли ноги, руки, обличчя. Із ніг текла вода, бо шкіра на них лопалася. У матері і в мне теж почали пухнути руки. Ми відчували, що нам вже не вижити. Але батьку трапилася робота: йому запропонували відремонтувати молотарку і за це обіцяли давати по кілограму хліба на день. Так і дожили, поки дали на трудодні аванс зерна. Яке ми гуртом змололи на жорнах. А мати напекла перепічок пополам з лободою, і ми смакували ними довго, відламуючи по невеличкому шматочку.
Я бачив смерть, яка нещадно косила сотні людей в нашому селі: старих і молодих, чоловіків і жінок, а також малих діток, немовлят. Вони, ці люди, ще в минулому 1932 році від зорі до зорі без вихідних трудилися на колгоспних ланах, були здорові, гарні, працювали, не шкодуючи сил, щоб зробити добро для всіх, для всієї держави.
А навесні 1933 року ходили ці опухлі люди попід хатами, шукали хоча б якусь крихітку поживи, але не знаходили, сідали під тином, нібито відпочити, і вже не вставали, помирали. У селі повітря було насичене трупним смородом.
Керівники села викликали в контору двох чоловіків, домовилися з ними, щоб підбирали ці трупи й відвозили на кладовище. За цю роботу їм обіцяли по 1 кілограму хліба за день. Вони запрягали пару коней, їхали вулицею, заходили в хати й, виявивши мертвих, складали їх на віз, везли на кладовище й закопували. Усім було байдуже: кого повезли, як хоронили. У людей голодуючих виникла велика апатія до всього навколишнього світу. Кожний голодуючий думав, коли настане його черга помирати…»
При підрахунку кількості жертв цього Голодомору прийнято враховувати померлих упродовж 1932-1933 років. Це прямі втрати. Однак, оцінюючи масштаби підвищеної смертності населення, це не зовсім правдоподібно. Слід погодитися з думкою науковців, що необхідно брати до уваги й тих осіб, які залишалися живими ці два роки, але, втративши здоров’я за період голоду, померли в наступному 1934 році. Очевидно, їх загибель прямо пов’язана з наслідками попередніх голодних років.
Література:
- Голодомор 1932 — 1933 років. Забуттю не підлягає: Книга-Реквієм/За заг. ред. Н. І. Клокар. — Біла Церква: КОІПОПК, 2008. — 176 с.
- Забуттю не підлягає. Голодомор 1932 — 1933 років на Згурівщині / Упорядники: Ю. Б. Малафій, П. І. Стукало та ін. — Згурівка, 2008. — С. 24-27.
- Лизогубова Слобода — в дзеркалі української історії: історично-краєзнавче видання / Зіборова І., Кошіль М. — Київ: ФОП Буря О. Д., 2020. — С. 132 — 150.
Автор: Христос Вікторія Іванівна, учениця 8 класу Лизогубовослобідського НВК «ЗОШ І-ІІІ ст. — дитячий садок» Згурівської ТГ Броварського району
